Яворів – унікальне гуцульське село з давніми славними мистецькими традиціями. Тут вирізняються два основних стержні народних художніх промислів: зародилась і розвивалась гуцульська плоска різьба на дереві та ліжникарство. Але з давних давен самобутні народні умільці різьбярі, ліжникарі, вишивальниці, мосяжники, боднарі, писанкарі жили і творили в нашому славному селі і тим самим прославляли Яворів і всю Гуцульщину.
Тут народився і здобув заслужену славу класик українського різьбярства, основоположник гуцульської плоскої різьби на дереві Юрій Шкрібляк (1822 -1884), справу якого продовжили його сини Василь (1856 – 1928), Микола (1858 – 1920), Федір (1859 – 1942) та онуки Юрій (1892 – 1977) і Семен (1894 – 1970) Корпанюки. Їхня мати Катерина Корпанюк – дочка Юрія Шкрібляка, відома вишивальниця і ткаля.
Їхня творчість займає найвищу сходинку в історії розвитку гуцульської різьби на дереві. Вироби яворівських майстрів отримували високу оцінку на численних виставках і експонуються в багатьох музеях України і за її межами. За вагомий внесок у розвиток декоративно – прикладного мистецтва Юрієві і Семенові Корпанюкам було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України.
Продовжували славні традиції яворівських митців заслужені майстри народної творчості України правнук Миколи Шкрібляка Дмитро Шкрібляк (1925 – 2008) і син Семена Корпанюка Василь Корпанюк (1922 – 2004).
У своїй знаменитій монографії «Гуцульщина» Володимир Шухевич пише: «Перше місце посеред тих вибранців займає Юрко Шкрибляк з Яворова…, яке визначало посеред усіх Юрка Шкрибляка, і вчинило з него народного сточника, славного на усю Гуцульщину».
Яворів став визнаною столицею ліжникарства, унікальним осередком цього народного промислу.
Ліжник — це ткане вовняне покривало з двохсторонньою ворсовою поверхнею. Сировиною для його виготовлення є овеча шерсть, а оскільки гуцули займалися вівчарством, то вироби з вовни, зокрема ліжники були в кожній гуцульській оселі і використовувались для домашнього вжитку. В давнину ліжники були переважно саморідні, тобто природних кольорів вовни (білі, сірі, чорні). Згодом стали розробляти різні композиції з цих кольорів, а ще пізніше почали фарбувати пряжу і появились різноманітні варіанти візерунків. Поєднання традицій і та інновацій перетворили ліжник на мистецький витвір. Кожна дівчина з дитинства переймала секрети ліжникарського ремесла, які передаються з покоління в покоління.
Започатковані в Яворові щорічні пленери з ліжникарства, де учасниками є художники та мистецтвознавці із Києва, Львова, Івано – Франківська та із зарубіжних країн. Яворівські майстрині почали втілювати різномаїття візерунків. Відбувся справжній ренесанс гуцульського ліжника, а вершиною такої співпраці стали щорічні вернісажі «Барвограй», які засвідчують, що Яворів – справжня столиця ліжникарства.
У Яворівській ЗОШ І-ІІІ ступеня відкритий музей народного мистецтва Гуцульщини. Великий інтерес викликають екскурсії до садиб – музеїв Юрія, Семена і Василя Корпанюка, Дмитра Шкрібляка.
У Яворові розвивалися не тільки такі види художніх народних промислів, як різьба на дереві і ліжникарство, але й інші види самобутнього народного мистецтва і виготовлялись ужиткові предмети: ткані вироби із саморобного полотна та шерсті – сорочки, запаски, гачі, сардаки; вироби із шкіри – кожухи, постоли, кептарі, які прикрашали різноманітними візерунками. Майстри – мосяжники виготовляли топірці, палиці, люльки, пістолі та інші вироби, серед яких навідоміші П.Гондурак (Кікіндак), К.Рибенчук, Ю.Копчук (Яковейчин), М.Копчук(Іванчуків), Ф.Шкрібляк (Козмишин); серед боднарів – Н. Копчук (Іванишин), П.Копчук (Кушнирук).
Також не можна не згадати будівничих, вихідців з села, які побудували велику кількість церков, хат- гражд не тільки на Гуцульщині, а й поза її межами. Найвідоміший з них Д. Бучук (1860-1938), який будував деревяні храми в гуцульських традиціях. За своє життя побудував біля п’ятдесяти церков на Гуцульщині, Поділлі, Покутті, Буковині. Остання робота зодчого – церква в рідному селі Яворові.
