Зазвичай два рази в рік — у професійне свято та в кінці травня, коли навчальний рік завершується — говоряться красиві слова про благородність учительського покликання. Усі решта 363 дні — це будні, за якими щоденний, виснажливий труд. Чи може він бути святом душі?
Виявляється, може. Кажу це з певністю, бо хочу хоча б коротко, наскільки дозволяє газетна стаття, познайомити вас з людиною, для якої більше як півстоліття педагогічної праці стали найбільшим щастям, невід’ємною частиною особистої долі.
Мова про Петра Васильовича Лосюка, народного вчителя України, кандидата педагогічних наук, члена-кореспондента Національної академії педагогічних наук України, завідувача науково-дослідної лабораторії «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство» НАПН України, голову Гуцульської освітянської ради, лауреата педагогічних премій і володаря багатьох державних нагород. А ще — незмінного директора Яворівської школи, який 50 років очолював педагогічний колектив, добивався відновлення середньої школи в селі, спорудження нового типового приміщення, обладнання сучасними засобами навчання — і перетворення звичайного загальноосвітнього закладу в «Школу здібностей», де б кожна дитина змогла зреалізувати себе як особистість.
Директор зумів переконати вчителів у необхідності творчих шукань, щоденного поступу — і вони стали його однодумцями, командою, яка охоче взялася за впровадження концепції особисто орієнтованого навчання, забезпечення кожному учневі рівного доступу до якісної освіти в умовах гірської школи. Тепер це — авторська гуцульська школа Петра Лосюка як регіональна українська національна. І сюди приїжджають за досвідом з усієї України.
Петро Васильович постійно наголошує на тому, що випускник сільської школи має бути підготовлений до життя, мати сформовані навички господарювання, володіти необхідними знаннями сімейної економіки, опанувати хоча б одним видом ремесел. Тоді він не пропаде, не розгубиться у житті, особливо в нинішніх складних економічних умовах, а буде вміло ґаздувати у своєму господарстві, забезпечувати собі гідний і достойний добробут.
Важко з цим не погодитися. Такий підхід ученого-педагога до результативності шкільної освіти мовби здійснює настанову великого українця Івана Огієнка (митрополита Іларіона): «Творчу обдаровану молодь потрібно готувати не лише в спеціалізованих закладах, школах нового типу, а скрізь і всюди, не забувати найменшого села і провінційного закуточка. Піднесемо культурно і освітньо наші села та й самі піднімемось».
Через усю педагогічну творчість П.В.Лосюка проходять такі важливі теми, як трудове виховання, розкриття здібностей школярів, формування української ідентичності в кожній дитині, вивчення гуцульщинознавства в системі освіти і виховання.
Цій тематиці він присвятив чимало книг, виступів на різного рівня конференціях, зборах наукової і педагогічної громадськості, статей у пресі. Особливої актуальності вони набувають сьогодні, в час реформування освітньої галузі.
Не уникаючи гострих кутів нинішньої дійсності, не прикрашаючи її в ошатисті декорації, П.В.Лосюк говорить про ті виклики, які реально постали перед освітою. Найбільше його непокоїть, що з оптимізацією шкільної мережі з карти України позникають сотні, а може, й тисячі сіл, перетворившись у неперспективні. Адже відомою є істина: поки працює школа — живе село; зникне школа — не стане й села.
Намагаючись достукатися до чиновників, він наполегливо пише листи в найвищі інстанції — від Верховної Ради до Кабінету Міністрів — з вимогою зважити на важливі соціальні сторони реформи, пропонує своє вирішення нагальних проблем.
Петро Лосюк завжди в пошуку, і пошук найкращих, педагогічно вивірених шляхів виховання юного покоління освячений його невтомною думкою, думкою широкоосвіченої людини — патріота України.
Дехто, можливо, вважає, що йому порівняно легко дісталися успіхи на освітянській ниві, що він належить до тих щасливців — самородків, у котрих не було інших клопотів як лише встигати пожинати плоди успіху і квітчати голову лаврами слави.
А насправді все далеко не так або принаймні не так. П.В.Лосюк — це виняткова, пристрасна одержимість у діяльності, повне підпорядкування справі, якій він присвятив усе своє свідоме життя — від юності й до сьогоднішнього поважного ювілею. Здається, що й нині, за висловом А.Ейнштейна, він живе прагненням вмістити в одній астрономічній хвилині три людські, власні.
Нова книжка П.В.Лосюка «На вістрі часу», яка щойно побачила світ у видавництві «Писаний Камінь», відкривається словами: «Працюючи в горах, я мав вибір: або спускатися вниз, або підніматися вгору. Гуцул від народження — на висоті». Прагнення висоти, дароване рідною Гуцульщиною, наполегливість у досягненні мети, а насамперед праця, праця і праця — і привели сільського вчителя на педагогічний Олімп.
Четвертого березня Петро Васильович Лосюк відзначає свій мудрий вісімдесятилітній ювілей. На цю висоту він піднявся з поважним багажем за плечима — шаною сотень і сотень вихованців, колег, повагою освітянської громади, любов’ю дружини, яка пліч-о-пліч пропрацювала з ним у школі все життя, дітей, внуків, правнуків, усієї великої родини. Його справедливо називають гуцульським освітянським корифеєм і до його слів з увагою дослухаються маститі науковці як в нашій країні, так і за рубежем.
Його обрано почесним професором Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника.
Хіба це не є щастям? Тож нехай це щастя наснажує Вас, шановний Петре Васильовичу, на нові справи, нові книги, нові благословенні дні й роки!
Аделя Григорук,
член НСПУ та НСЖУ, заслужений працівник освіти України.
«Гуцульський край», №8, 4.03.2016 року
Comments are closed.