Я народилася в Дніпропетровській області, а проживаю і навчаюсь у Запоріжжі. В українському колегіумі, хоча сама росіянка з діда-прадіда. Але моя родина — українські патріоти. Мій дідусь — Ніколай Козлов — майор погранвійськ СРСР у відставці. Йому було 61 рік, коли на Донбас вторгнися російські війська під виглядом «місцевої самооборони». Як справжній воїн, він зголосився у військоматі добровольцем на фронт. Та йому відмовили у зв’язку з віком. Тоді він вступив до легендарного батальйону «Донбас», ініціатором створення якого був нині народний депутат Семен Семенченко й обрав собі позивний «Матвій». Так звали когось із його родини — той був військовим пілотом й загинув під Ленінградом. На прощання дідусь прийшов у чорній уніформі з рушницею через плече (згодом йому вручать автомат) і пожартував: «Ми створюємо донецьку УПА!». Бабуся плакала, а я тоді й не зрозуміла змісту його слів…
23 травня 2014 року дідусь загинув у бою біля містечка Карлівки. Будучи пораненим, він встиг зателефонувати бабусі й вимовити єдине слово «Прощай!». Відстрілювався до останнього патрона, прикриваючи відхід побратимів. Про похорон «Матвія» писали багато газет і розповіло телебачення. А згодом до моєї мами зателефонував невідомий чоловік. Сказав, що він з Гуцульщини і гордиться подвигом мого дідуся, висловив співчуття і запитав, чи може бути чимось корисним нашій родині.
Ми заприятелювали й багато переписувалися. І ось цього літа я приїхала на кілька тижнів у Карпати. Досі в горах я ніколи не була. Відправлялася одна (мама працює) з деяким хвилюванням — як то мене зустріне Гуцульщина? Вирішила, що розпочинатиму розмову на російській мові, аби відчути ставлення місцевих до таких як я. Скажу відразу: жодних проблем не виникало. Ніхто мене не питав, хто я і звідки, чемно відповідаючи на питання. Правда, по-українськи, а на автостанції у Косові — не зовсім мені зрозумілим гуцульським діалектом, але доброзичливо й з готовністю дати добру пораду.
Просту дерев’яну хатину в селі Яворові, де я проживала, господарі жартома називали «бункер». Мені сподобався запах дерева, незвична, як для великого міста тиша і щебетання пташок. Я вперше скуштувала гуцульські страви — кулешу, банош, гуслянку і бринзу, ходила лісом і знаходила справжні білі гриби (якби ви знали, які вони смачні в сметані!), а також збирала чорниці (місцеві люди називають їх «афини»). Бачила, як квітує золотиста арніка — рослина, яка в Україні росте лише в Карпатах, побувала на вершині Сокільський (це понад 900 метрів!) і бачила звідти хребет Чорногори зі силуетом найвищої української гори Говерли.
Із здивуванням виявила, що тут знаходиться помістя родини, яка доглядає велику отару овець і стадо корів. Вони їх доять двічі на день і з цього молока виготовляють сир, котрий називають чудернацьким словом «будз», а із сироватки, що залишилась, виварюють солодку на смак «вурду». «Будз» вони витримують («будять») в диму смерекових гілок, а потім перемелюють і солять — так готують знамениту бринзу. Яка вона смачна з баношем!..
Я побачила, що центральна вулиця Яворова облаштована сонячними батареями, які освітлюють вночі дорогу дармовою електроенергією — без диму і брудних вод, котрі є «супутниками» будь-яких електростанцій, а на великій таблиці прочитала: «Яворів — столиця ліжникарства». З’ясувала, що ліжник — це домотканий килим з овечої вовни, найнесподіваніших візерунків і кольорів. Бачила, як для його виготовлення промивають, сушать, чешуть і прядуть вовну, потім тчуть на верстаті й звалюють його у штучному водоспаді — «валилі». Нелегка праця, але який результат!
Нарешті я довідалася правду про УПА. Великою несподіванкою для мене був той факт, що багато командирів цієї партизанської армії навіть тут, на Гуцульщині, були моїми земляками — дніпропетровець з позивним «Степовий», чернігівчанин «Лісовий», а донеччанин «Сірий» навіть командував усією тутешною округою в 1950-51 роках.
Мені стало зрозуміло, що гуцули, як і ми — жителі великих міст та степів Придніпров’я — люблять свою землю й найбільше бажають єдиного: миру і злагоди в нашій державі, можливості трудитись й користати з її багатющих природних благ.
Я повертаюсь до рідного дому сповнена різноманітних вражень — матиму що розповідати рідним, друзям і однокласникам. А ще з твердим переконанням: Україна у нас одна. Любімо й бережімо її!
Катруся Козлова,
десятикласниця,
м.Запоріжжя.
«Гуцульський край», №28, 10.07.2015 року
Comments are closed.