Про те, що село Яворів буквально «кишить» скельними святилищами давнини, написано багато й багатьма. Зацікавлені можуть або придбати відповідні книги (наприклад, двотомник «Старожитності Гуцульщини», опублікований під редакцією професора Миколи Кугутяка), або ознайомитися з ними в Інтернеті, набравши в Google відповідний запит. І ось недавно Василь Павлів «відкрив» ще одне «святилище», яке хоч і має в своєму складі так би мовити «сакральні камені», але розташоване не серед неприступних скель, а на легко доступній усім бажаючим відносно рівнинній площі обабіч стежки, якою ходять з присілків Широкий та Віпчинка на Село Перше і Друге. Років 30 тому, коли функціонували валило і млин у Лосюка Петра-«Квачука», цією стежкою щодня переходили до десяти осіб, а нині значно менше; бувають дні ба й тижні, коли тут не з’являється жодна жива душа.
Мова йде про толоку родини Магничів, яка називається Одаї. Василь Павлів, що постійно проживає в Джурові, а в Яворові гостює приблизно раз на 4–5 років, у своїй публікації називає цю місцину «Одаїв», як співзвучну з одноіменним знаменитим селом у Тлумацькому районі, де археологами виявлені реальні сліди проживання людей ще у верхньому палеоліті (орієнтовно 30 тисяч років тому), як і пам’ятки багатьох інших культур — лінійно-стрічкової кераміки, трипільської, тракійського гальштату — й аж до епохи середньовіччя (Київська Русь).
Проконсультувавшись з паном Василем Кобилюхом — ніби знавцем давньоіндійської мови брахманів «санскрит» і довідавшись від того імовірне тлумачення цієї назви як адорації «боже, допоможи нам» (я також телефонував до В.Кобилюха у цій справі й він таке підтвердив), а також виявивши залишки кам’яної огорожі й камінь із «загадковими» знаками, мій тезка Павлів вибудував струнку «теорію» функціонування тут «древнього святилища сонцепоклонників», підкріпивши свої припущення строгими азимутальними замірами (за допомогою простого компаса!) напрямків на Терношори й Лисину Космацьку, що має вказувати на нібито тісний взаємозв’язок всіх цих «священних» територій.
Обійстя моїх предків аж до четвертого покоління розташоване неподалік цього новоспеченого «святилища»; я тут народився і виріс, тож дуже добре знаю не лише історію появи муру-огорожі, але й з’яву «загадкових знаків» на камені в Одаях. Історія, яку я хочу тут розповісти, може послужити живим прикладом того, як непідкріплена матеріальними доказами людська фантазія спроможна витворити «гіпотезу», котра не має нічого спільного з реальністю, й коли некритичне сприйняття випадкового співпадіння дечого наявного із заангажованими уявленнями індивіда призводить до формулювання правдоподібних «теорій», котрі насправді є нічим іншим, як банальною вигадкою.
Розпочнемо з назви. Описана В.Павлівим яворівська місцина називається не «Одаїв», а лише «Одаї». Різниця невелика? Можливо; санскриту я не знаю, але з розповідей мого діда випливає, що вона означає банальне «місце доїння худоби». Кам’яну огорожу було споруджено орієнтовно між 1850-м і 1860-м роками — відразу після скасування панщини в Австрійській імперії. Тоді селяни отримали право власності на землю, й на перших порах організували громадське пасовище на цих толоках. А позаяк поля були всіяні камінням, його збирали для підвищення придатності площ випасання і водночас використали для спорудження довговічних огорож. Поєднували, таким чином, корисне з необхідним.
В означений хронологічний період в лісах Яворова (а вони тоді були густішими й займали значно більші площі), водилися вовки та рисі. Залишати худобу без догляду означало нести втрати від цих хижаків, тому практикували громадське утримання й випасання, а корів доїли в одному місці. Рівну площу (рідкість як для толоки на Гуцульщині) обгородили муром з каміння, зібраного для облагородження пасовищ з тутешньої території — аби корови не розбігалися, коли їх приженуть на доїння. Ось так і постало «святилище» кам’яної доби. Йому максимум 165 років з моменту облаштування; назва урочища має, таким чином, аналогічний вік.
Хтось має сумніви в достовірності сказаного? Тоді обійдіть толоки не лише в Яворові, але й інших селах і ви знайдете десятки, якщо не сотні подібних «мурів», котрі ще й досі справно виконують функції огорож чи меж між сусідами — на відміну від дерев’яних плотів чи так званих «ґінниць», строк придатності яких не перевищує кількох десятків років, загороди з каміння майже вічні. Дивно, що описуючи місцину в Одаях, Василь Павлів й словом не обмовився про наявність двох таких «мурів» буквально за сотню метрів від гіпотетичного «святилища». Один з них слугує межею між толокою Магничів і Мицканюків, а другий — між такими ж угіддями Магничів та моїх родичів — Гуменюків. Йдучи в Одаї, останній не помітити просто неможливо; цей «мур», хоча й поважно «присів» за півтори століття, донині справно виконує свої функції. А ще дід розповідав, як передаючи у власність селян також ліси й залишаючи певну їх кількість у розпорядженні держави (так звані «камаральні території»), австрійські урядовці наказали встановити чіткі розмежування. Тому в лісах Яворова, як неподалік відомої всім «Люльки», також можна подибати численні кам’яні мури, споруджені аналогічним чином. У книзі «Старожитності Гуцульщини», до речі, один з таких мурів «прив’язаний» до якогось нібито «древнього святилища» (див. стор. 41 першого тому).
Прошу мене зрозуміти правильно: я би дуже хотів, аби реальні сліди діяльності людей в якнайглибшу давнину в Яворові були віднайдені й аргументовано доведені так, аби не залишити й найменшої «шпаринки» для скептиків. Але недоречно виносити в світ недолугі гіпотези, базовані виключно на буйній фантазії, що рясно квітне в пресі останнім часом й нічого іншого, окрім скептичної посмішки спеціалістів викликати не може. Ми ще повернемося до цієї проблеми, а зараз зупинимося на одіозному камені із «загадковими» знаками, в яких Василь Павлів «побачив» символи сонцестояння і повного місячного затемнення, котрі, на його думку, мали місце 3015-го року до н.е.:
Ви не повірите, але точний час появи знаків «сонця» та «місяця» на тому камені мені добре відомий: акція мала місце… влітку 1955-го року. Мені тоді було п’ять років, і мама часто посилала мене в толоку поглянути, чи не повтікали з пасовища наші вівці. А за одіозним муром пастушили два «дорослі парубки» — 11-річні Петро Мицканюк і Василь Магнич. Перший проживає зараз в Челябінську (він полковник армії РФ у відставці), а другий, на жаль, вже помер. До мене вони ставилися привітно, й поглянувши на своїх овець, я, бувало, бігав й до них. Сидячи на тому плоскому камені, вони, здебільшого, грали в карти. Та гра називалася «шустра» (явно термін із санскриту; що він означає, слід запитати у В.Кобилюха чи Л.Держипільського). Правила були прості — зібрати якнайбільше «десяток» і «тузів», козиром слугувала «сімка»; у кого їх виявилося найбільше, той і виграв. Нині в «шустра» ніхто не грає — все замінив «дурак».
Якогось дня я знов прибіг на Одаї, але замість гри в карти побачив зовсім інше: Петро й Василь молотком і зубилом щось довбали на камені. «Нам потрібен сонячний годинник — пояснили мені малому, — а то пастушимо й не знаємо, яка година». В ті часи наручного або кишенькового годинника в Яворові мали особи, кількість яких не перевищувала пальців двох рук.
З позицій сьогодення їхня затія була правильною, але виконання — нікудишнє. Як розумію, то хоча хлопці й були «дорослі», принципів облаштування сонячного годинника не знали. Добросовісно видовбавши майже правильне коло, помітивши цифри «3», «6», «9» і «12», вони розмістили їх так, аби тінь від стержня, вставленого в центр, показувала ту годину, яка на момент «побудови конструкції» була реально. Але «циферблат» нанесли аналогічно до годинника настінного (зі стрілками) й не врахували кут нахилу площини, не кажучи вже про орієнтацію за компасом (якого, зрозуміло, не мали). В результаті «годинник» кілька днів показував більш-менш правильну 12-ту годину, тоді як ранком і під вечір фіксувалися абсурдні значення. Хлопці були розчаровані, а я тішився майстерним «циферблатом» — він був видовбаний дуже акуратно. Згодом Петро навіть «доробив» стрілки — вони «завмерли» на позначці 11.45. Ще пізніше Василь «виколупав» менший «годинник» (тобто «місяць» в інтерпретації В.Павліва). Він повинен був показувати «точний час», але знову ж «ходив» неправильно, а вигляд мав набагато примітивніший. І насамкінець: «годинники» хлопці розташували на краю плити не підозрюючи, що «вказують» на точку зимового сонцестояння (зрештою, чи воно дійсно так, слід переконатися 22 грудня; імовірно це лише припущення автора статті про «невідоме святилище»).
Я так докладно розповів про рядову подію літа 1955-го року з двох причин: по-перше, аби продемонструвати роль уяви і наскільки вона може бути далекою від реальності, а по-друге — аби оцінити, як час впливає на зображення, нанесені на камінь («петрогліфи»): дехто думає, що вони вічні, або, на крайній випадок — довговічні.
Так думав і я, направляючись в Одаї після ознайомлення з матеріалом В.Павліва. Мене здивувала нечіткість «загадкових знаків», приведених у його статті: ще років 30 тому «циферблат годинника» був дуже виразним і я грішним ділом навіть подумав, чи бува його не затерли, аби «додати віку». Яким було моє здивування, коли глянувши на камінь, побачив лише силует кола без стрілок і цифр, але не помітив жодних ознак затирання! Ось що робить навіть такий короткий час (неповних 60 років!) з петрогліфами на «вічному», здавалось би матеріалі — камені. Веду це до того, що мине років сто, нас вже не буде на цій землі, а камінь в Одаях знову стане гладким — ніби там нічого й ніколи ніхто не довбав зубилом! Таким чином окомірне визначення віку петрогліфів — це справа дуже ненадійна, якщо не сказати точніше — геть помилкова.
Ну а як бути з іншими знаками, зокрема преславутим «ромбом, орієнтованим за сторонами світу»? Не знаю, чи та «орієнтація» відповідає дійсності (компаса я зі собою не мав), але з’явився той «ромб» явно недавно, і видовбав його, мабуть «никола» не раніше, як 30 років тому, бо ще на початку 80-х ні самого «ромба», ні слова «никола» (і те, і друге ви бачите на фото 3) там не було. Припускаю, що своє ім’я наніс на камінь Микола Магнич — син Василя. Зараз він проживає в Чернівцях, але на моє запитання відповів «не пригадую». Нічого дивного в тому нема.
Ось така прозаїчна, але правдива історія з урочищем Одаї, якому не судилося стати «невідомим святилищем давнини», як того бажав шановний Василь Павлів. Хто хоче, нехай перевірить правильність його з В.Павлюком азимутальних побудов, а я переконаний: якщо якийсь з тих азимутів і виявиться точним, то це буде випадкове співпадіння, яке не має нічого спільного з наявними силуетами «сонця-місяця» (насправді — дуже неточних сонячних годинників), котрі не так вже далекого 1955-го молотком і зубилом нанесли В.Магнич та П.Мицканюк не підозрюючи, що мають шанс потрапити «в глибину віків» в уяві людини, котра не знає як справа була в реальності…
* * *
«Ну а як бути з каменем із загадковими знаками, віднайденим у мурі на Одаях?» — запитає кожен, хто уважно прочитав статтю В.Павліва. Нагадаю, що йдеться про «артефакт», зображення якого я наведу ще раз — з підписом автора:
Ну, по перше, нехай це буде на совісті автора — чи дійсно знайшов він цей камінь «в мурі», чи на березі (зарінку) річки Рибниця (про таку імовірність див. нижче), а по-друге ще не факт, ніби маємо справу з якоюсь осмисленою інформацією, нанесеною розумною істотою — Її величність Природа здатна створити ще й не такі дива, якщо (згідно еволюційної теорії) шляхом зміни природно-кліматичних умов «забезпечила» появу життя, а в кінцевому підсумку й людини виду Homo sapiens. У цьому сенсі варто критично проаналізувати повідомлення про «скельні святилища», де описані так звані «антропоморфні» і «зооморфні» камені, тобто такі, які нагадують силуети якихось частин тіла людини, або певних видів тварин. При цьому автори публікацій переконують нас в тому, що такі «антропо- і зооморфи», це результат діяльності, як заявив Л.М.Держипільський на конференції 20.09.2014-го року в Яворові, — «зодчих кам’яного віку».
Вже багато років я колекціоную каміння, яке має специфічну форму природного походження, збираючи такі «артефакти» після кожної повені на річці Рибниця суто в Яворові. Звичайно, виключати факт цілеспрямованого формування моїх знахідок за участі розумної істоти неможливо, але я вважаю таку імовірність нульовою: хто стане викидати у воду результат своєї нелегкої праці?! Отож давайте здійснимо віртуальний огляд таких «антропо-зооморфів», автором яких є природа Гуцульщини:
Ну як вам цей «антропоморфний» ряд? Мені видається, що будь-який з вищенаведених каменів нічим (окрім, зрозуміло, розмірів) не поступається знаменитій «Терношорській Ладі» і при аналогічному підході, як у випадку останньої, може бути оголошений «скульптурою з прадавнього храму». Твердить же Степан Пушик у своїм новім творі «Бусова книга» буквально наступне: «Не одразу дійшло до мене, що всі камені в басейні ріки Прут — це щось більше і значиміше, ніж Кам’яна Могила поблизу Мелітополя, що всі вони — велетенська язичницька лавра, до якої приходила степова й поліська Україна, що в різний час називалася по-різному, можливо навіть Аратта, від якої дехто виводить назву Карпати, приходили і з далеких земель». А Рибниця, як відомо, — притока Прута, чому ж і їй не бути «відгалуженням язичницької лаври»?
Є в моїй колекції й інші цікаві за формою камені, котрим можна приписати чимало назв і функцій в уявній «язичницькій лаврі», тож давайте оглянемо і їх:
* * *
Відчуваю, що цим матеріалом я «руйную» не «усталені стереотипи» (як любить повторювати Л.М.Держипільський), а «нові погляди на стародавню історію Карпат і Гуцульщини», котрі зараз перебувають у фазі активного становлення шляхом «відкриття» все нових і нових «давніх святилищ», як оце намагався зробити шановний Василь Павлів.
Хочу заявити однозначно й твердо: був би щасливий і радий, якби такі намагання базувалися на пошукові реальних доказів (віднайденні стоянок людей кам’яної доби, крем’яних інструментів, ними виготовлених, давніх поховань, слідів археологічних культур від найдавніших до епохи середньовіччя і т.п.), а не суто умоглядних припущеннях, сформульованих виключно на спогляданні скельних утворів чудернацької форми, якими рясно усіяні гуцульські Карпати загалом, а Яворів зокрема.
Арабський мандрівник Аль-Масуді, який жив у першій половині Х-го століття н.е. і серед інших країн побував на Кавказі та зустрічався з руськими купцями, залишив записи про дохристиянську Русь, згідно яких на її території «є три великих язичницьких святилища — одне біля моря, друге в степах, а третє — в горах», причому про останнє він уточнює — «на Чорній горі». Це повідомлення новітніми істориками й аматорами інтерпретується однозначно як «на Чорногірському хребті», хоча сам автор не бував на території України й занотував лише розповіді своїх співрозмовників. Можливо так воно й було понад 1100 років тому, але слід мати на увазі, що термін «чорний» дуже широко розповсюджений у наших краях (включно з містами Чернігів та Чернівці) і нема певності в точній локалізації того святилища саме в Чорногорі. Але якраз ця інформація Аль-Масуді слугує «доказом» для виявлення все нових і нових язичницьких «храмів» по всій Гуцульщині, яких лише в Яворові «знайдено» близько десятка.
Якщо ж бути абсолютно чесним і перед власним сумлінням, і перед людьми, то на сьогоднішній день єдиними предметами сивої давнини, виявленими на території Яворова є крем’яний скребок і така ж заготовка для виготовлення аналогічних знарядь праці — нуклеус. Їх знайшов автор цих рядків на присілку Село-1 в першій половині 90-х років минулого століття на сінокосній площі (археологи називають такі знахідки «підйомним матеріалом» і з великою засторогою прив’язують їх до місця віднайдення, оскільки річ могла бути виготовлена зовсім у іншому місці й принесена згодом — можливо навіть через сотні років — туди, де її знайдено).
Спеціалісти схильні думати, що скребок був зроблений в епоху неоліту (ІІ-ІІІ тисячоліття до н.е.), а ось нуклеус може походити й з мезоліту (VIII-VII тисяч років тому). Такого мінералу (кременю, придатного для виготовлення знарядь праці) в Яворові нема, отож знахідки таки були колись принесені до цього села — або мезолітичними мисливцями, або вже пізнішими людьми — творцями культур лінійно-стрічкової кераміки чи трипілля-кукутені. Ситуація проясниться остаточно лише тоді, коли буде віднайдено стоянку, поселення чи поховання відповідного періоду, для чого потрібні фахові археологічні дослідження. Звичайно, їх можна проводити й на Одаях, але наімовірніше віднайти сліди перебування людей такої давньої доби неподалік ріки — там ловили рибу чи полювали на водоплавну птицю. Лише за віднайдення більш-менш пристойного за розмірами поселення стародавнього люду є смисл шукати неподалік від них язичницькі святилища, адже останні могли слугувати за призначенням лише за умови більш-менш частого їх відвідування й важко повірити, ніби така «сакральна територія» знаходилася в малодоступних місцях за десятки (якщо не сотні) кілометрів від заселеної території. Шукаймо сліди таких поселень (стоянок чи некрополів), і лише після їх виявлення можна впевнено говорити й про одіозні «святилища», але й там слід знайти переконливі докази осмисленого облаштування. На прикладі вищенаведених антропо- і зооморфних форм бачимо, що багато чого, на перший погляд рукотворного, є насправді витвором природи, а не результатом людської праці.
Василь ГУМЕНЮК
huwaswas@i.ua
XI-2014 p.
Comments are closed.