Доповідь на конференції в Яворові 20.09.2014 р., присвяченій 320-річчю села. За матеріалами віднайдених тут повстанських фотоархівів.
Те, що УПА була явищем загальноукраїнським, чесні історики й дослідники твердять давно. Однак ворожа пропаґанда понад півстоліття настирливо насаджувала думку, ніби повстанський рух за незалежність України в 40-50-х роках ХХ-го століття був не лише «звичайним бандитизмом», а суто галицьким проявом, організованим «місцевою буржуазією та куркулями». Цієї ж позиції дотримуються донині як офіційна російська історіографія, так і її апологети в Україні, маючи на меті розколоти українське суспільство задля досягнення планів реанімації відомої імперії.
Події 2013-2014-го років неочікувано змістили акценти підходів до усвідомлення ролі та значення боротьби УПА серед найширших верств населення України. І хоча до офіційного визнання повстанського руху в якості воюючої сторони справа ще не дійшла, той факт, що гасло «Слава Україні – героям слава!» лунає нині десятки разів на день від Ужгорода до Луганська й від Чернігова до Одеси краще за будь-який офіціоз засвідчує: в серцях і душах нашого народу настало пробудження національної самосвідомості, й на феномен УПА народ вже дивиться з принципово інших позицій!
Все ж документальні докази участі в боротьбі українського підпілля вихідців зі Східних областей України і надалі залишається дуже актуальним фактором утвердження державницьких позицій в серцях і душах наших громадян, а що краще за світлину (фотографію) здатне переконати в правдивості інформації про події минулого? І в цьому сенсі збережені та віднайдені в 90-х роках минулого століття два великих фотоархіви УПА у с.Яворів якраз і можуть послужити «доказовою базою» для тих, хто ще перебуває під впливом брехливих тенденційних схем «епохи розвинутого соціалізму й побудови комунізму».
Тепер коротко про цю «базу» – відому багатьом, але не всім. 24-го червня 1999-го року на обійсті родини Кіщуків у Липному було виявлено герметично закорковану скляну банку з плівками-негативами. При докладному ознайомленні встановлено, що це знімки повстанців у кількості 216 екземплярів (дане обійстя належало колись воякові УПА Палію Мицканюку – заарештованому й депортованому разом з дружиною, і до якого вони вже не повернулись). З віднайдених негативів було виготовлено декілька комплектів фотографій великого формату, які обійшли буквально усю Україну; крім того знахідка була ретельно класифікована, систематизована й опублікована у вигляді книги-альбома «Яворівський фотоархів УПА».
Менше відомим широкому загалу фактом є те, що в Яворові збереглася ще одна велика збірка повстанських світлин, яку переховувала колишня зв’язкова УПА Василина Русинюк-Копчук (Іванчикова). Вона налічувала понад 160 сюжетів, причому близько половини з них були виготовлені з негативів, які знайшли Кіщуки. Великою цінністю цього масиву були помітки на звороті багатьох світлин, зокрема дати і дарчі написи-побажання бойовим побратимам. На жаль докладно вивчити й описати цю збірку не вдалося, оскільки в 1994-му році її забрав «для ознайомлення» один дослідник-колекціонер зі Львова і слід за нею пропав (в 2012-му цей колекціонер помер, проживаючи одиноким).
Крім того, дехто з яворівчан зберігав окремі повстанські світлини і таким чином загальна кількість фотосюжетів УПА з нашого села перевищує 350. Часовий інтервал їх фіксації охоплює 1945-1951 роки, а загальна кількість сфотографованих осіб зі зброєю сягає близько 320 (разом з цивільними – понад 400 людей). Незважаючи на те, що майже всі ці зображення опубліковані, на даний час опізнано менше третини зафіксованих на знімках і пошукова робота триває.
Хто ж опізнаний на світлинах з яворівських повстанських архівів? Звичайно, що є тут і уродженці нашого села, Косівщини та Івано-Франківщини, але найбільшою несподіванкою для мене був той факт, що серед них ідентифікована чимала кількість вихідців практично з усієї України і саме про «географію» походження вояків УПА, котрі боролись за волю нашої землі на Гуцульщині впродовж щонайменше шести років я зупинюся далі.
Розпочати їх перелік хочу рядками поета Зиновія Сердюка – колишнього повстанця «Грози»: «Ось з рішучим поглядом повстанка // І у колі друзів, і одна. // Підпис каже, що чернігівчанка, // І що кулеметниця вона». Мова йде про Галину Кузьменко-«Надю», надійно ідентифікувати яку вдалося лише з четвертої спроби й завдяки Миколі Міщенку з Київщини, який був однокласником героїні в 1938-41 роках. Саме він розповів деталі біографії «Наді», яка на той момент (2001-й рік) вже відійшла у вічність, відбувши 10 років воркутинських таборів.
…Галина походила з Чернігівщини (с. Велика Басань Бобровицького району). В свої 11 стала круглою сиротою: батька заарештували і його слід пропав у катівнях ГПУ, а мати померла від голоду. Сироту забрав на виховання дядько, який працював на Донбасі. Там вчилася у школі, мріяла про інститут, але почалася німецько-радянська війна. З приходом вермахту голод розпочався уже в шахтарському краї, тож вирішила повертатись до рідного села. Десь там і зустрілася з партизанським загоном Григорія Жученка із Херсонщини та вступила до його лав. Загін називався «Чернігівська січ» і його командир (офіцер червоної армії, згодом поет Яр Славутич) вважав, що українці повинні воювати лише за свою державу, а не чужі інтереси. Пройшовши вишкіл, стала другим номером ручного кулемета. 1943-го, з наближенням фронту, «Чернігівська січ» рушила рейдом на захід і влилася до лав УПА. Тут дівчину «перекваліфікували» на пропагандиста, дали вже згаданий псевдонім і направили в структуру Карпатського Крайового проводу. Стрілець УПА Микола Калинич-«Олень» з Яворова впізнав «Надю» на світлинах, як одну з членів комісії, котра приймала присягу на вірність України у новобранців, в т.ч. й у нього. Бувала Галина Кузьменко і в Яворові. Однієї ночі в супроводі Дмитра Білінчука-«Хмари» (знаного тут як сина Євдокії з присілку Широкий, котра вийшла заміж до Жаб’я) вони переходили присілком Петруші і зупинилися поїсти в одній із хат. Господиня зауважила, що в саквояжі дівчини була друкарська машинка, а «Хмара» звертався до неї «Галинко…». Восени 1946-го «Надя» захворіла на тиф, і такою її захопили чекісти в конспіративній квартирі біля Коломиї. Після таборів Галина Кузьменко повернулася в Україну, проживала в Києві та Броварах, де й похована після смерті в 2000-му році. Кількох місяців не вистарчило для того, аби вона оглянула повстанські світлини з Яворова і дала свої пояснення до цих сюжетів.
Навесні 1944-го на терени Чорного лісу – однієї з найбільших баз УПА був викинутий більшовицький десант у складі 15 осіб. Командир групи загинув (у нього не розкрився парашут), а всі інші приземлилися якраз у місці дислокації куреня «Дзвони», котрим командував сотник «Хмара» (Петро Мельник) – згодом командир ТВ-21 «Гуцульщина». Всіх десантованих було негайно захоплено і обеззброєно. До вишикуваних у шеренгу полонених вийшов курінний і задав питання: «Українці є? Вийти два кроки вперед!». Таких виявилося 10. Їх відвели в сторону і «Хмара» повідомив: «Ми – воїни УПА. Боремося на незалежну Україну. Пропоную вступити до наших лав». Зголосилися 8 десантників. Їх перевірили по лінії СБ і вони всі залишилися в курені «Дзвони». Був серед них і Михайло Кашуба з Київщини. Як фельдшера за освітою, його негайно залучили до санації нездорових. Під час якоїсь процедури сказав: «Подайте тряпку!». Повстанці-гуцули запитливо поглянули один на одного: слово було смішним і незрозумілим – по-їхньому це звалося «рамат». Відтоді «пристав» до Михайла й псевдонім: «Тряпка». Він не ображався.
Помимо знань з медицини, мав «Тряпка» і добре відчуття композиції при фотографуванні – його авторству належить декілька відмінних сюжетів. А ось сам «у кадр» волів не потрапляти і серед масиву повстанських світлин є лише одна, де Михайло Кашуба «при виконанні обов’язків» − робить перев’язку пораненому. Після призначення Петра Мельника-«Хмари» командиром ТВ-21, на Гуцульщину з Чорного лісу перейшли декотрі зі згаданих десантників; «Тряпка» ж став виконувати обов’язки кур’єра між ТВ-21 і 22. Загинув 1951-го року під горою Рокита у бою з опергрупою МҐБ. Місце поховання невідоме.
У когорті вояків УПА був і вихідець з Житомирщини Микола Корженівський-«Коля». Як талановитий аналітик і публіцист, він привернув увагу «самого» Крайового провідника «Сталя» та був залучений до роботи у відділі пропаганди. «Вирахуваний» чекістами і схилюваний до зради, «Коля» до останнього подиху залишався вірним присязі й героїчно загинув у Рунгурах влітку 1953-го; місце поховання героя також невідоме.
Окружним провідником Коломийщини з 1944-го по 20 жовтня 1950 р. (цього дня він загинув у бою поблизу озерця Лебедин в околицях с.Шешори) був Григорій Легкий-«Борис». Народжений в с.Слов’ятин Підгаєцького району Тернопільської області, він із золотою медаллю закінчив Станіславську гімназію, вступив до лав ОУН і понад 10 років провів у підпіллі й саме на Гуцульщині. Неодноразово бував у Яворові й цілком реально, що деякі із сюжетів за його присутності зафіксовані саме в нашому селі. Мир душі Твоїй, друже Провідник!
…Восени 1944-го на присілку Черлений у Яворові був запеклий бій: опергрупа НКВД зіткнулася із повстанською сотнею. У підсумку було вбито трьох офіцерів-чекістів та більше десятка рядових. Офіцерів забрали до Косова і там з почестями поховали, а трупи рядових скинули на купу й спалили (чогось подібного гуцули досі не бачили). Повстанці ж вийшли з бою без жодних втрат: командував ними легендарний сотенний (згодом курінний, а з 1950-го – окружний провідник Буковини) «Недобитий». Про це розповів учасник бою Петро Гасюк-«Амур», нині, на жаль, вже покійний.
Довгий час ніхто з вояків його підрозділів й гадки не мав, що їхній командир – сугубо цивільна людина (хоча й з вищою юридичною освітою). Всі вважали: це кадровий офіцер. Одні казали – польської армії, інші – німецької, ще інші – червоної… А Микола Горданюк-«Перелаз» (родом з Верхнього Ясенова) був переконаний навіть, що це російський капітан з корпусу генерала Власова! Насправді ж командир «Недобитий» був родом зі села Білявців Бродівського району Львівської області. Звали його Юліан Миколайович Матвіїв. Навчався у Бродівській чоловічій гімназії, по закінченні якої поступив на юридичний факультет Люблінського університету, здобув фах адвоката. Працював на Грубешівщині, а з початком війни між Німеччиною й СРСР був скерований Проводом ОУН на Гуцульщину. З літа 1944-го – на чільних посадах в УПА зводить низку переможних боїв з угорськими військами (які займалися грабунком місцевого населення), а також ліквідовує копальну марганцю на полонині Прилучник, котру спорудили німці. У спогадах про цей «Бій з німцями під Лостуном» командир «Недобитий» зазначає, що в складі його сотні була «чота наддніпрянців» − тобто щонайменше 30 вояків зі Сходу України. На жаль, він не наводить ні імен, ні псевдонімів чотового, чи когось із стрільців, але підкреслює: у тому бою вони діяли рішуче, грамотно і не зазнали жодних втрат.
…Останню зимівлю в підпіллі з 1951-го на 1952-й рік Юліан Матвіїв-«Недобитий» провів у бункері під Сокільським – на межі сіл Яворів та Бабин. Був захоплений внаслідок підлої зради в червні 1952-го і після тривалого слідства в Києві засуджений до смертної кари. Розстріляний у квітні 1953-го в Лук’янівській тюрмі; місце поховання невідоме.
УПА, як відомо, постала на Волині, але до лав повстанців волинянин Іван Мельничук (родом зі села Береськ Локачиського району) потрапив на Гуцульщині влітку 1943-го як поранений і покинутий напризволяще партизан-ковпаківець. Його підібрали й вилікували вже інші – справжні українські партизани, тож і долю свою він пов’язав саме з ними вже як упівець «Галайда».
Був і рядовим стрільцем, і ройовим, і навіть чотовим; в червні-липні 1949-го брав участь у резонансному двотижневому пропагандивному рейді в Румунію, після чого як учасник збройного підпілля оперував на теренах Косівщини та Коломийщини аж до своєї загибелі в бою з чекістами імовірно 1951-го року. Обставин того зіткнення та місця поховання «Галайди» ми, на жаль, не знаємо.
Учасниками вже згаданого рейду в Румунію були три брати із Закерзоння – тобто Підляшшя, Холмщини, Посяння чи Лемківщини (нині це територія Республіки Польща). На Гуцульщину вони прибули після сумнозвісної операції «Вісла» − поголовної депортації в 1947-му році українського населення з цих територій, здійсненої польським комуністичним режимом за настановами з Москви (зрозуміло, що «добро» на таке міг дати лише особисто диктатор СРСР Йосип Сталін). Безжальний час і обставини, на жаль, не зберегли ні їхніх справжніх імен, ні псевдонімів – лише низку світлин у підпільних архівах, як ось оця:
На жаль, нам невідома їхня подальша (після вересня 1949-го року) доля: чи загинули в боях, чи, можливо, (бодай хтось) був захоплений, тортурований і засуджений мінімум на 10 років таборів, але вижив, створив сім’ю і мо’ навіть дожив до наших днів?!
Згадуючи про рейд в Румунію 1949-го року, під час якого наші повстанці намагалися встановити контакт з тамтешнім антикомуністичним підпіллям і продемонструвати Європі (та й цілому світові), що УПА вже четвертий рік після закінчення Другої світової війни веде нерівну, але героїчну й справедливу боротьбу за волю українського народу, слід назвати політичного керівника цієї акції, поручника «Перебийноса». Назарій Данилюк (таким було його справжнє ім’я) народився і виріс на Буковині (с.Витилівка Кіцманського району). Закінчив юридичний факультет Чернівецького університету, вільно розмовляв румунською мовою.
Доречно нагадати, що важку ношу підпільної боротьби разом з чоловіком – Назарієм Данилюком – несла і його вірна дружина Луція-«Люся». Лікар з вищою освітою (закінчила Львівський медінститут), вона тривалий час (аж до трагічної загибелі внаслідок підлої зради) очолювала медичну службу ТВ-21 «Гуцульщина», ведучи водночас вишкіл медсестер і санітарів. Сам же «Перебийніс», окрім усього іншого, також фотографував у підпіллі і є одним із авторів багатьох світлин і збірки негативів, віднайдених Кіщуками, і (особливо) тих сюжетів, які зберігала Василина Русинюк-Копчук. Будучи кур’єром на зв’язку із УГВР та ЗЧ ОУН через Румунію, буковинець Назарій Данилюк перебував здебільшого на Гуцульщині. Практично щороку нелегально перетинав радянсько-румунський кордон зі своїм охоронцем «Чехом» (Василь Рабинюк з с.Черганівки Косівського району), передаючи «туди», очевидно, звіти, а «звідти» отримуючи інструкції та (можливо) матеріальну допомогу. 31 жовтня 1951-го року загинув смертю героя в сутичці з румунськими прикордонниками, яким на підмогу терміново прийшли «хлопці з МҐБ». Місце його поховання невідоме.
Одна з популярних пісень УПА звучала так: «Сьогодні нас Карпати зустрічають, // А завтра, знай, Волинь вітає нас. // Відтак підемо прямо аж на Київ, // Полтаву, Харків, // Рідний наш Донбас! //…Ми свято вірим в нашу перемогу, // Що Україні волю принесем!». Автор слів та музики – невідомий, але слухаючи її на початку 90-х років у виконанні гурту Остапа Стахіва, ми ховали іронічну посмішку при словах «Рідний наш Донбас» − вони здавалися тоді гіперболізованою фантазією, котра не має нічого спільного з реальністю. Як змінилися часи! Але незабаром після оприлюднення сюжетів з Яворівських архівів багато хто упізнав на повстанських світлинах сотника «Сірого» − вишкільника підстаршинської школи, талановитого командира й останнього окружного провідника Коломийщини, котрий був призначений на цей високий пост після загибелі Григорія Легкого-«Бориса». Громом з ясного неба пролунала для мене інформація Голови Косівського Братства ветеранів УПА Петра Підлетейчука-«Спартака», що сотник «Сірий» родом з… Донецька, а його справжнє ім’я Іван Дмитрович Кулик. Як старший лейтенант (за іншою інформацією – капітан) червоної армії, Іван Кулик зголосився до УПА в 1943-му році і провів майже вісім років у підпіллі, не зрадивши присяги на вірність України, героїчно загинувши 30 листопада (за іншою інформацією – 1 грудня) 1951-го року в с.Великий Ключів Коломийського району.
Блокований у бункері внаслідок підлої зради, окружний провідник Коломийщини «Сірий» разом з двома охоронцями відкинув пропозицію здатися в обмін на обіцянку не лише зберегти життя, але й бути повністю реабілітованим, якщо пристати на співпрацю з «органами». Відстрілюючись до останнього патрона, сотник «Сірий» паралельно знищував вогнем окружний архів, аби відвести від неминучої покари – у випадку його захоплення чекістами – своїх підлеглих-побратимів. Вірні своїм принципам, карателі поглумилися над тілами загиблих героїв, забрали їх у невідомому напрямку і зарили десь у недоступному місці – аби ніхто й ніколи не міг вшанувати їх пам’ятним хрестом та принести квіти на могилу. Але слава не вмре, не поляже – світла пам’ять про сотника УПА «Сірого» − донеччанина Івана Кулика вічно житиме в наших серцях!
Як вже сказано вище, більше двох третин повстанців, зафіксованих на світлинах з Яворова, залишаються невідомими. Нема найменшого сумніву, що серед них є і гуцули, і подоляни, і бойки і жителі інших районів Галичини, Буковини, Волині, можливо Закарпаття. Але так само зрозуміло, що є там і вихідці з-за Збруча, чи як у нас кажуть – Великої України. Адже УПА була, як співає бард Олесь Шевченко, «маленька армія великого народу» і географія походження її вояків – це вся наша Батьківщина, що й підтверджують наведені тут світлини, збережені в Яворові.
Василь Гуменюк
https://www.facebook.com/huwaswas
Яворів, 20.09.2014 р.
Comments are closed.