«Книга — морська глибина…» — цей афоризм Івана Франка в нашу інформаційну епоху і повсюдного Інтернету норовить потрапити в розряд анахронізму й ретроградства. Але хто так думає, засвідчує обмеженість мислення, адже книга супроводжує людство від першопочатків цивілізації і залишиться з ним до кінця віків — як універсальний засіб просвітництва, утвердження азбучних істин, добрий супутник мудрого і всіх тих, хто тягнеться до знань.
Виходячи з цього принципу, доречно сказати декілька добрих слів про одержимого ідеєю навернення громад до читання книг, бібліофіла з Соколівки Лук’яна Дійчука, який вже кілька років поспіль докладає воістину титанічних зусиль для утвердження і в своєму рідному селі, і поза його межами «культу книги» (зрозуміло, що в позитивному сенсі!), пропагуючи просвітництво серед усіх вікових груп населення. Сам Лук’ян Іванович твердить, що ідея не нова — саме так поступали члени товариства «Просвіта» ще у другій половині ХІХ-го століття, виводячи український народ зі стану летаргічного сну й історичного безпам’ятства. ДІДійчук переконаний, і з ним можна погодитись, що попри нібито насичення інформацією, нинішнє покоління гуцулів насправді не знає багатьох елементарних речей, конче необхідних для державного народу з метою розуміння «хто ми, що ми, і чиї ми діти» — як писав геніальний Тарас Шевченко.
Як і кожне нове й нетрадиційне, (в даному випадку справедливо сказати «незаслужено забуте старе»), розумне починання Л.І.Дійчука подекуди наштовхується на несприйняття, нерозуміння, звинувачення в дивацтві, причому не лише людей далеких від проблеми, але й тих, хто в силу свого суспільного становища мав би підтримати цю ідею — сільська інтелігенція, вчителі, церковна громада. Але пан Лук’ян на те не зважає і продовжує свої зусилля, переконуючи скептиків в конечній потребі утвердити необхідність в книгах, як щоденну їжу, молитву і працю на благо особисте і громади.
Пан Лук’ян власним коштом видрукував дві цікаві й важливі книжечки: «Мій дідуньо» Володимири Ценко і «Вітер від моря» Леонтія Куницького. Авторка першої — нині покійна В.Ценко (з дому Гардецька) — народилася і виросла в Соколівці, внучка священика Олекси Волянського, 150 років з дня народження якого урочисто відзначили два роки тому (про це детально писав «Гуцульський край», див. № 44 (1298) за 2.11.2012 р.). 1944-го п.Володимира з чоловіком емігрувала до США, проживала у Філадельфії, там померла і похована. «Мій дідуньо» — це дуже детальні спогади про О.Волянського, який приятелював і листувався з І.Франком, М.Грушевським, М.Коцюбинським, зустрічався з Лесею Українкою, Олександром Олесем та багатьма іншими діячами української культури. Ці спогади в 70-х роках друкувалися в США в україномовній газеті «Америка» і зайве говорити, що в Україні (а тим паче в Косівському районі) про них ніхто й не чув, не кажучи вже, що читав. І ось завдяки зусиллям Л.І.Дійчука цей важливий пласт інформації з історії нашого краю першої половини ХХ-го століття став доступним для зацікавлених і широкого загалу.
Автором «Вітру від моря» є священик Леонтій Куницький, якому після закінчення Другої світової війни судилося провести 10 років у сибірських тюрмах і таборах. Свою книгу він видав ще 1927-го року, але чим вона цікава для сучасного читача? У ній мова йде про враження автора од відвідин «вільного міста Данцінг» (нині Гданськ у Польщі) невдовзі після остаточної поразки намагань українців вибороти незалежну державу. Перед початком Першої світової війни Данцінг був німецьким містом, але після поразки кайзерівської Німеччини мав відійти до Польської держави. Міська громада спротивилася цьому, й міжвоєнний Данцінг отримав статус «вільного міста», тобто самоуправної суверенної території.
Чи може обмежена територіальна громада економічно вижити в таких вузьких рамках? їдучи в Данцінг, о.Куницький сумнівався побачити там щось дуже гідне уваги, але реальність змусила кардинально змінити скепсис на справжнє захоплення побаченим, яке у книжці набув форми навіть надмірної ідеалізації. Але вдумливий читач зробить правильний висновок: процвітання громади може забезпечити лише організованість і творча, самовіддана й продуктивна праця. Добрий приклад для наслідування нинішніми територіальними громадами, які ось-ось отримають солідні владні права. Та чи зуміють скористатися ними? Саме тому, як видається, «Вітер від моря» мав би прочитати кожен міський та сільський голова — там він знайде багато відповідей на питання, яким чином організувати злагоджене функціонування ввіреної йому громади. Саме це, очевидно, й спонукало Л.І.Дійчука зважитись на перевидання книжки — в минулому багатолітній сільський голова Яворова та Соколівки Лук’ян Іванович добре знає, як непросто забезпечити розвиток територіальної одиниці, особливо коли під руками нема доброго прикладу…
Нещодавно п.Лук’ян провів зустріч у Яворівській школі з учнями старших класів. Розповівши коротко про історію появи цих книжок, подарував кожному з присутніх по екземпляру обох, закликавши прочитати самим і залучити до цього своїх батьків, сусідів та знайомих, а згодом провести колективне обговорення видань. Ведуча дійства, заступник директора з навчальної роботи Г.В.Кіщук подякувала благодійнику і пообіцяла, що найближчим часом таке обговорення обов’язково відбудеться.
Гадаю, що прочитати ці книжки доцільно кожному з нас. Як і погодитися з тим, що робота, яку жертовно здійснює Л.І.Дійчук заслуговує на увагу та повагу.
Михайло Прокопишин,
с. Яворів.
«Гуцульський край», №18, 2.05.2014 року
Comments are closed.