Гортаючи сторінки історії Гуцульщини, знайомлячись із життям горян, особливо — уславлених опришків, легінів Карпат, у нашій уяві постає кремезна постать чоловіка в гуцульському строї, де обов’язковими атрибутами є топірець, широкий пояс (черес) із литими з мосєнжу пряжками, люлька.
Топірець здебільшого є дерев’яним, але справжній бойовий топірець був не тільки атрибутом гонору, а й зброєю проти якоїсь небезпеки, яка часто траплялася в горах, він був вилитий з бронзи.
Сьогодні поволі слава топірця стихає, як і технологія його виготовлення простим дідівським способом. Топірець, як зброя виконав свою місію і в більшості став доповненням до сценічного одягу, або в обрядових сценах великих християнських свят коляда, маланка, чи експонат виставки.
Але не має права йти в забуття топірець, як мистецька річ, з його давньою технологією виготовлення, мистецьким оздобленням і фантазією старого майстра. Здавна на Гуцульщині в пошані були майстри-мосяжники, які виготовляли не тільки топірці, але й литі пряжки для поясів, лускоріхи, жіночі прикраси (зґарди), часом доводячи свої вироби до віртуозності.
Немало було випадків де цим ремеслом займалися цілі династії. Як правило, вони жили у віддалених куточках населених пунктів, де панували тишина і спокій. До них належить Харінчук — знаменитий майстер-мосяжник із села Красноїлля Верховинського району, Лукина і Миколу (Никор) Дутчаки із Брустурів, Медвідчук із села Річки і багато інших.
У один із таких віддалених куточків ми помандруємо, щоб переконатися, чи ще «горить» десь горно майстра-мосяжника. Ми довідалися, що такий може бути в Брустурах. Дорога нелегка, аж під самий вершєк Кичери, що майже на межі між Брустурами і Річкою. Нам відкрилося обійстя знаменитої мистецької родини Шмадюка Федора Васильовича. На наше щастя вогник надії нас не підвів. Зустрів нас сам господар Федір Васильович.
Питаємо, чи ми добре попали, адже багато чули про вас, як майстра-мосяжника. Попали ви добре, але роки вже мені не дозволяють працювати, я відпочиваю, зате можу вас потішити — мою справу продовжує онук Назарій. Він краще робить як я. Назарку, тут до тебе гості, — гукає дідусь. Із хати повагом виходить молодий, скромний леґінь, за ним — двоє дітей. Це вже правнуки Федора Васильовича.
Після привітання молодий майстер питає, що нас саме цікавить. — Нас цікавить все, але найбільше — як народжуються мосяжні вироби. Непомітно у справних молодих руках розгоряється горно, у киглі лежать кавалки бронзи, які через деякий час розтоплюються до золотої маси, готової до заливання у форми. Після розливання у форми і остигання починається процес надання форми, потім — мистецьке оздоблення, яке більш трудомістке, і вимагає мистецьких навиків і часу.
На запитання, відколи почав займатися мистецтвом мосяжництва, — Назар відповів коротко: напевно — ще з колиски. Адже зростав у сім’ї, де в майстерні завжди горіло горно. І це — правда. Дід Федір Васильович Шмадюк відомий майстер-мосяжник не лише в Брустурах. Він багато років працював у Косівських художніх майстернях, його вироби чи не найбільше славилися як високомистецькі. Сьогодні ще працює брат діда Михайло Васильович Шмадюк, хоч і проживає на Закарпатті, в селі Лазещині Рахівського району. Гордиться тим, що йому вдалося прищепити любов до мистецтва своєму зятеві, який став відомим майстром на Закарпатті.
Так непомітно процес виготовлення топірця завершився. Майстер довів його до закінченої форми, далі потрібне мистецьке оздоблення, яке потребує часу. Поки ми з дідусем говорили про життя, думали про майбутнє, молодий майстер виніс в’язку різних виробів, які виблискували на сонці, як щось дорогоцінне. Назарій попередив, що вони не продаються, бо це їхня родинна реліквія — роботи нашого дідуся, сімейна збірка. Хотілося придбати хоч якийсь виріб — як пам’ятку про цей чарівний куточок нашої прекрасної землі, про цих працьовитих закоханих у свою роботу людей, гостинністю яких може позаздрити будь-хто.
На жаль, сьогодні все рідше можна побачити мосяжне горно, і те як молодий хлопець так захоплено працює і розповідає про свою улюблену справу.
Попрощавшись з прекрасними людьми, які представляють династію, ми сходили з гори, весело помахуючи топірцями, уявляючи, як колись легіні Довбуша ними вирішували багато питань. Але мучила думка, час біжить дуже швидко і багато дечого просто зникає зі сторінок нашого життя, збіднюючи нашу славну історію та історію нашого мистецтва. На жаль, в цьому винні і ми. У гонитві за матеріальними благами бідніємо духовно, і ця хвороба передається нашим дітям.
Будьмо обережні та пильні. Цінуймо багатства, залишені нашими предками, їхні творіння і надбання. Це діалог між минулим, сьогоденням і прийдешніми поколіннями. Віриться, що іскри палаючого горна Назарія розгоряться яскравим полум’ям прекрасного мосяжного мистецтва нашого краю і продовжиться нитка сімейного ремесла.
Йосип Приймак,
заслужений працівник освіти України, голова громадської організації «Спадщина».
Фото Василя Лосюка.
«Гуцульський край», №8, 21.02.2020 року
Comments are closed.